Михайло Заєць — закарпатський художник-постановник фільмів

Михайло Степанович Заєць народився на Закарпатті в сім’ї простої селянки й талановитого місцевого коваля. Але він знайшов у собі сили вирватися із тісного світу важкої роботи й зайнятися мистецтвом. Заєць працював з легендами радянського кіно — режисерами Станіславом Говорухіним та Кірою Муратовою, акторами Володимиром Висоцьким, Арменом Джигарханяном, Людмилою Гурченко та іншими, пише сайт uzhhorod.in.ua. Закарпатець Михайло Заяць був художником-постановником 14 повнометражних фільмів Одеської кіностудії. Про його життєвий та творчий шлях пише zakarpattya.net.ua

Дитинство колишнього кіномитця

Народився Заєць Михайло Степанович в Ракові у 1927 році. Родина була не заможна, мала невелику хату з однією кімнатою, сінями та кухнею. В ній і жив Міша з мамою, татом та братом Сімеоном. Коли хлопці підросли, у 1937 році сімʼя вирішила перебратися ближче до Ужгорода, батько почав будувати нову хату у маленькому селищі Підгорб. Людей там жило небагато, хата Зайців була тридцять восьмою. 

Батько Михайла побудував також маленьку кузню та почав працювати. Роботи було мало, в усьому селі лише четверо господарств мало коней. Та податки стягували величезні, жилося родині доволі скрутно. 

Дуже любив маленький Мишко, коли до них у гості приїжджали мамині брати. Вони були дуже розумні, виховані та освічені, закінчили Ужгородську вчительську семінарію, були членами Карпатської Січі. Та, на жаль, після окупації Закарпаття Угорщиною вуйки емігрували до Чехії, де й залишилися. Один з них став вчителем, інший — полковником чехословацької армії. Михайло часто згадував цих своїх родичів та зізнається, що вони мати суттєвий вплив на його свідомість та життєві орієнтири. Вже, живучи на Одещині, він розшукав їх та поїхав у гості до Праги.

Роки навчання

У 1942 році Михайло Заєць також вступив до учительської семінарії. Але провчився він недовго, лише два роки. 

«До речі, ми їздили із Підгорба до Ужгорода вузькоколійкою. Вона возила деревину, а останній вагон був пасажирським. Я дуже любив майструвати з дерева. В школі був предмет «ручна праця» і нам задавали виготовляти різні кубики, возики, піраміди, сопілки. А мій вуйко Гаврило малював. Їх, до речі, в семінарії вчив Ерделі. І мене отой запах фарб зачарував. Тоді було модним мати альбом, куди вписували побажання чи зарисовки. І мене всі просили щось намалювати. Я збирав листівки й перемальовував із них сюжети. А коли дізнався, що в Ужгороді створилося художнє училище, то відразу залишив семінарію», — згадує Михайло Степанович.

Тож жага до малювання виявилася сильнішою. Попри сумлінне навчання та великі перспективи в педагогіці, Михайло Заєць пішов за покликом свого серця. Про закарпатського режисера, який також реалізував своє призначення, читайте в статті.

Новостворене художнє училище спочатку зовсім не мало попиту. На курсі разом із Михайлом вчилося лише пʼять осіб. На своїй дипломній роботі майбутній художник Заєць зобразив трактор та тракториста, який вимірював глибину оранки. Доповнював картину гуцульський орнамент. Тоді так малювали всі. Відмінник Заєць після закінчення училища амбіційно зібрався їхати вступати до Львова. Та конкуренція була занадто високою — 70 осіб на 5 місць. Михайло не пройшов. Його запросили залишитися в училищі викладачем. Так Михайло Заєць став вчителем живопису та колегою закарпатських корифеїв — Альберта Ерделі та Йосипа Бокшай.

У 1952 році Заєць випадково дізнався, що у Всесоюзному інституті кінематографії у Москві є художній факультет. Вже не маючи таких великих надій, як тоді на Львів, він все ж таки спробував вступити. І у нього вийшло. Це було дійсно вагоме досягнення, адже з України вступило лише троє студентів.

На одному курсі з Михайлом вчився майбутній художник мультфільму «Ну, Заєць, постривай!», а на паралельному — Василь Шукшин. На акторському факультеті водночас навчалася Людмила Гурченко.

Заєць вчився добре, не мав жодної трійки. Дипломну роботу художник робив за сценарієм фільму про Довбуша. Дуже йому хотілося зобразити рідні пейзажі мальовничих Карпат.

Щасливий квиток до Одеської кіностудії

Після закінчення інституту всіх трьох українців з курсу направили на Одеську кіностудію. Колишні студенти мали великі очікування щодо роботи в такій поважній організації, але вони не виправдалися. Михайло працював асистентом художника-постановника за 80-90 рублів, з яких половину віддавав за оренду житла. Навіть прості робітники студії отримували більше. Були дні, коли випускнику ВДІКу не було за що поїсти.

Але Михайло не здавався. І вже через деякий час його призначили художником-постановником. В результаті він став причетним до створення 14 повнометражних і одного короткометражного фільму. 

Серед усіх кінострічок Заєць виділяє фільм Станіслава Говорухіна «Вертикаль» із Володимиром Висоцьким у головній ролі. Декорацій потребувалося небагато, адже фільм знімався серед дикої природи Кавказу. Але найбільше художнику запамʼялася сама атмосфера та спілкування з відомими людьми того часу. Були звичайно і складнощі на знімальному майданчику. Погодні умови на Кавказі виявилися напрочуд суровими. Тумани, пронизливий вітер, пекучий холод. Коли вже сталася чергова халепа — розбився вертоліт, Заєць запропонував Говорухіну перенести зйомки до Криму, пообіцяв йому, що знайде там не гіршу натуру. Врешті, так і сталося. Але там виникла інша проблема: як у курортному Криму відтворити холодний Кавказ? Аби зобразити сніг, привезли цілу машину солі. З Людмили Гурченко тече піт, а вона за сценарієм має мерзнути. Як знімали взимку ще один фільм, але на Закарпатті, з Жаном Рено в головній ролі, читайте в статті.

Дуже теплі згадки лишилися у художника про Висоцького:

«Це була дуже комунікабельна людина. Ми жили на Кавказі в готелі, з якого під час негоди не було куди подітися. Коли зйомок нема, один вихід — сидіти в теплій компанії за чаркою. А з нами їздила спеціальна звукозаписуюча машина. Ось нею і робилися знамениті записи Володі Висоцького під гітару, які потім розходилися по всьому Союзу».

Поїздка за кордон

Ще одна подія, яка запамʼяталася Михайлу Зайцю на все життя, — поїздка до Великобританії. У 1964 році Асоціація кінематографістів Англії запросила до себе колег із СРСР. Одне місце надали Одеській кіностудії, і на нього потрапив саме закарпатський художник. 

Програма перебування була розкішна: відвідування телестудії Бі-Бі-Сі, кіностудії Шепертон, будинків Шекспіра та його дружини, музеїв, картинних галерей, Тауеру. Особливе здивування викликало у Михайла буденне життя англійців. Він не розумів як це — перед магазинами стоять лотки з овочами та фруктами, поруч на гачку висять паперові пакети, а продавця немає. Сам береш, що треба, заходиш до магазину і розраховуєшся. Ніяких черг, ніякого стовпотворіння. Це було небо і земля у порівнянні з Радянським Союзом.

Інша річ, яка вразила Михайла, — свобода слова та дій. У Гайд-парку великі пострижені зелені газони, де можна й розлягтися на сонечку. На спеціальному майданчику виступай на будь-яку тему і критикуй кого хочеш, при умові, що маєш слухачів. Після радянського режиму він був просто ошелешеним побаченим.

На телестудії Бі-Бі-Сі Заєць побачив як зберігається реманент і навіть дошки для побудови декорацій. Всі дощечки, рейки складені на полицях за довжиною і шириною. Спеціальні вогнетривкі шафи, набиті одягом різних епох і народів. Не треба шити. Бери за плату і знімай фільм. А якщо пошив нове, то можна здати на зберігання. Яке трепетне ставлення до матеріальних цінностей. Це був повний антипод радянському стилю життя. 

Михайло згадує:

«Стоячи там, я вже бачив, як повертаюся на кіностудію і йду на склад, де все поперекидане і мокне під дощем. Нема з чого збудувати декорації, нема в що одягнути актора. Там я зрозумів, яке задоволення може приносити робота художника-постановника. Такі речі формують характер нації. Я не побачив у Лондоні недопалка. А в нас одна традиція — жлобство і хамство. Не треба ні розуму, ні такту, ні почуттів. Кожен пре, як танк. Ми радості в житті не мали. Не дивно, що один операторів із нашої делегації наступного дня попросив в Лондоні політичного притулку. Був скандал на весь Союз».

Нова пристрасть — живопис

Можливо поїздка до Великобританії стала одним з чинників, що вплинули на рішення Михайла Зайця залишити кіностудію та змінити професію. Окрім цього, були й інші причини. Знаючи відповідальність Михайла, керівництво кіностудії завжди ставило його в пару з новачками. І він від цього страждав, звичайно приємніше та легше працювати з професіоналами. Бувало, що Заєць старався, працював, а потім навіть не хотів дивитися фільм, бо розумів, що нічого путнього не вийшло. У кіностудії ще не було випадку, аби звідти звільнялися за власним бажанням. Та Михайло Заєць пішов після 17 років роботи. 

Він переїхав з Одеси до Санжійки — невеликого села. Там як раз потрібен був художник в колгосп. Рішення було доволі сміливим. Адже Михайлові йшов тоді 47-й рік і треба було починати все з нуля. Він отримав ділянку в колгоспі, зробив власний проєкт будинку. Це було в 1975 році. У продажу ніде нічого: ні шиферу, ні цементу, навіть цвяхи були проблемою. Але якось з усім упоралися. Будинок Зайців у Санжійці був найбільшим і найоригінальнішим. Його спеціально приїздили дивитися, просили у художника креслення. Конструкторські навички у Михайла були від кіностудії.  Щоправда, дружина відмовилася переїжджати з Одеси. Тож згодом вони розійшлися. 

Якось Заєць познайомився з одеським художником Михайлом Пархоменком. Той побачив його роботи та буквально вмовив зробити виставку. За рік Заєць зробив пʼять виставок: і в спілці художників, і в літературному музеї… Навіть став їздити на етюди. 

Так Заєць каже про себе як про митця:

«Я малюю експромтом, на одному диханні. І тому мої роботи такі свіжі. Я художник першого погляду, перших вражень, емоцій. Люблю і пейзаж, і портрет, і натюрморт. Я ніколи не орієнтувався на продаж чи на споживача. Завжди малював для себе, в своє задоволення».

Пішов з життя Михайло Степанович Заєць у віці 88 років на Одещині.