Театр, який був заснований в Ужгороді в грудні 1920 року, отримав назву «Руський театр». 15 січня 1921 року відбулось урочисте відкриття. Дебютною виставою стала народна драма Михайла Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та на вечорниці». Керівником театру став досвідчений актор і режисер, корифей українського побутового театру — Микола Карпович Садовський, пише сайт uzhhorod.in.ua. Біографію видатного митця читайте в статті. Під його керівництвом закарпатський театр вже через 9 місяців розпочав свій перший театральний сезон. Як це було, розповідає grazhda.uz.ua
Перша вистава
Свій перший сезон Руський театр відкрив 22 вересня 1921 р. комічною оперою С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» у постановці Миколи Садовського. Він також грав головну роль — Івана Карася. На закарпатській сцені ця опера була показана вперше. Сам Садовський згадував:
«Я рішив поставити пʼєсу співучу, тим паче, що в складі ужгородської публіки було багато чехів, мадяр, мадярських євреїв і обмадяреної карпато-руської інтелігенції, яка, звичайно, мало що розуміє українську мову, і їй легше, хоч нічого зі слів не розуміють, а все ж таки вухом відчуватимеш насолоду з українського співу, тому я і вибрав пʼєсу «Запорожець за Дунаєм», де і сам мав участь. Публіки зібралося майже повний театр, і вся вона, видимо, була задоволена, бо прийом був надзвичайно добрий і голова «Просвіти» доктор Юлій Бращайко, стискуючи мені руку, промовляв: «Ґратулюю, ґратулюю, директоре. Дуже гарно».
Стрімка слава нового театру
Премʼєри слідували одна за одною. 25 жовтня була показана пʼєса «Чорноморці», 10 листопада 1921 — комедія В. Самійленка «У Гайхан-Бея». 24 листопада вперше на сцені театру зіграли драму «Дай серцеві волю — заведе у неволю». Театральна комісія вирішила, аби трупа грала в Ужгороді раз на тиждень, тобто чотири вистави в місяць, а наступні чотири вистави в провінції — в сусідніх містах чи містечках.
Перші гастролі відбулись у Мукачеві. Зацікавлення театром було велике, тож квитки на «Запорожця за Дунаєм» розпродали заздалегідь. Коли на сцені з’явився Садовський, залунали оплески й вигуки «Слава!». А коли маленька дівчинка в національному вбранні привітала славного артиста хлібом і сіллю, на сцену посипалися квіти.
Театр кожною новою виставою зацікавлював глядача і неухильно підвищував свій професіональний рівень.
Гучний ювілей першого директора театру
19 грудня 1921 року у приміщенні ужгородського театру було урочисто, святково і людно. Микола Садовський святкував свій ювілей. Митцю виповнилося 40 років. День народження перетворилося на загальне національне свято. Після доповіді про життя і діяльність Миколи Садовського на ниві українського театрального мистецтва було показано виставу «Наталка Полтавка», в якій ювіляр виступив у ролі Макогоненка.
Після першої дії вистави Садовському передали привітання троє дівчат в українському національному одязі: Маргарита Бращайко — учениця школи від Закарпатської України, Альма Дутка від Галичини та Ольга Приходько від Наддніпрянської України, що символізувало єднання трьох частин української землі, українського народу та українського театрального мистецтва. Було безліч привітань, квітів та подарунків. Лише зачитування привітальних телеграм зайняло понад годину.
Після вистави на честь ювіляра в готелі «Фіреді» було організовано бенкет на вісімдесят осіб з представників уряду, товариства «Просвіта» та громадськості.
Гості з Праги
Розширюючи й надалі репертуар, театр готував нові премʼєри. Проте звістка про заплановану поїздку до Ужгорода голови чехословацького уряду Е. Бенеша змусила повернутися до «Запорожця за Дунаєм», бо слава про неперевершену гру Миколи Садовського долетіла аж до Праги. 30 грудня 1921 року Бенеш прибув до Ужгорода й о 20 годині був у театрі. На сцені спершу артисти заспівали чехословацький і руський гімни, потім відіграли оперу «Запорожець за Дунаєм» з великим успіхом. Бенеш часто плескав, з похвалою говорив про виставу, висловив особисту подяку директорові театру. Вистава так сподобалась міністрові Бенешу, що він ще довго не хотів виходити з ложі по закінченню пʼєси, думаючи, що ще щось далі буде.
Це високе визнання позначилося на фінансовій підтримці Руського театру. На наступний рік до кошторису включено і дотації від уряду на суму мільйон крон та домовлено про гастролі Руського театру влітку 1922 року в Празі.
Критика опонентів
У новий 1922 рік Руський театр увійшов з творчим піднесенням. Успішні гастролі краєм та гучні премʼєри, присутність на виставах голови уряду, фінансова підтримка на наступний рік, запрошення на гастролі до Праги, врешті масштабне святкування ювілею Миколи Садовського — все це викликало в опонентів заздрість, породило інтриги й спровокувало нападки, базовані на мовному статусі Руського театру. Такі москвофільські періодичні видання, як «Русская Земля», «Русский Вестник», порушили питання «вкраїнської мови», нібито незрозумілої місцевому русинові. Угорський щоденник Uj Közlöny виступив проти «Просвіти», доводячи, що її засновано для розвитку руської культури, а вона замість того плекає культуру українську.
Обʼєктом критики Руського театру з боку русофілів і русинофілів став його репертуар. Через переважання української класики вони називали його «мужицьким театром», який не показує пʼєс з життя інтелігенції.
Весняний репертуар
Та, як то кажуть: «Собака гавкає, а караван іде». Репертуар весняної частини театрального сезону зберіг вистави з осіннього з деякими змінами. Були здійснені й нові постановки, а саме: драма «Назар Стодоля» Т. Шевченка, комедії «Мартин Боруля» і «Сто тисяч», драма «Бондарівна» І. Тобілевича, «Пошились у дурні» М. Кропивницького, драма «Зимовий вечір» за повістю В. Ожешко і комедія «За двома зайцями» за І. Нечуєм-Левицьким, комедія «Нахмарило» Б. Грінченка — український класичний репертуар театру корифеїв. До нього додалася й новітня українська драматургія початку ХХ ст., а саме: драматична поема «Бояриня» Лесі Українки, комедія «Молода кров» В. Винниченка, була й перекладна драматургія: комедія «Ревізор» М. Гоголя, комедія «Ліс» О. Островського, одноактні комедії «Освідчини», «Дачний мученик», «Медвідь» А. Чехова.
Не було, щоправда, пʼєс західноєвропейських драматургів, оперного та перекладного репертуару.
Цікаві міркування щодо своєї репертуарної політики висловив сам Микола Садовський:
«Чим більше театр набирав інтересу в публіці, тим більше претензій до нього було з боку комісії. Так, коли вся провінція з захопленням приймала свій, суто український народний репертуар, радо зустрічала і вітала трупу, в Ужгороді комісія почала закидати про європейський репертуар та доказувати, що інтелігенція бажає репертуару не суто народного, бо, мовляв, вона вихована тут на європейському репертуарі, з одного боку, а другого — треба б поставить пʼєси, переведені з чеської мови, бо того вимагає політика. Я стояв на своєму, доказуючи їм, що театр — не політика, раз, а друге — він не так потрібний для інтелігенції, як для народу».
Загроза закриття театру
Вже під час проведення першого повноцінного сезону над Руським театром почали збиратися чорні хмари. Злет українського театру, а разом з ним відродження української культури стривожили представників і окремих чиновників панівної у краї чеської нації, які намагалися всіма засобами зашкодити успіхам просвітян.
На черговому засіданні 11 травня 1922 року після звіту театральної комісії стала очевидною критична ситуація Руського театру. Обіцяні та виділені урядом республіки кошти на рахунок театру не надійшли. Дефіцит виріс до 436000 крон.
Стало зрозуміло, що якщо до 15 травня гроші не надійдуть або не буде відповідного листа-гарантії на їх надходження, кредит в Підкарпатському банку для Руського театру буде закритий.
У пресі одне за одним зʼявляються тривожні повідомлення, що Міністерство народної освіти гроші, призначені для утримання Руського театру Товариства «Просвіта» в Ужгороді, видало вже на інші потреби. Серед них газета «Вперед» відмічає:
«Три роки годує нас Прага обіцянками, а нічого не додержує. Тепер подаємо всьому громадянству під суд ще один факт: це відмова уряду попирати нашу найкращу дотепер культурну інституцію, яка стала нашою гордістю — наш Руський театр. Про те, що той театр зробив для пробудження національної свідомості й привернення руського обличчя змадярщеної країни, з одної сторони, а з другої сторони — до зближення руської й чеської культури, про все це не будемо писати, бо це знає кожний, кого цікавить наше відродження. Ми можемо лиш сказати, що театр стоїть на висоті столичних театрів, як це признав голова уряду д-р Бенеш після відвідин нашого театру. І навіть ворожа нам мадярська преса мусіла з подивом говорити про високий артистичний рівень Руського театру».
29 травня у приміщенні «Руського клубу» відбулися збори. Було ухвалено вислати до Праги з підписами громадян телеграму з вимогою матеріального забезпечення Руського театру.
Та і в таких критичних обставинах Садовський не зупинив роботу театру, бо ж під час приїзду на Закарпаття Е. Бенеша були закладені домовленості про гастролі у Празі. Надалі театр прагнув своєї мети — через спільну концертну діяльність місцевих акторів і запрошених зірок залучати на концерти, а потім і на вистави різнорідну публіку. На початку червня під «протекторатом празького французького посольства» відбувся один з найкращих концертів в Ужгороді за участю артистів «Ґудебної аліанції», піаністки Гедди Грушкової й баритона чеських опер К. В. Сікори, українських артистів Марії Гребінецької й Теофана Бесарабова та солістів хору Руського театру. Але чеські урядовці на концерт не прийшли, чим засвідчили своє негативне ставлення до «Просвіти» і Руського театру.
Таким насиченим та непростим був перший сезон Руського театру.
Попри всі труднощі, він проіснував ще 9 років та подарував ужгородцям безліч чудових театральних вечорів.
Про театральну історію Закарпаття читайте в статті.
